Богданівські яблука

Богданівські яблука

Катерина Білокур померла в червні. Коли сусідки чекали на лавочці, що ось-ось вже винесуть труну з хати, раптом, серед дня, заплакало росою дерево біля хвіртки… Коли розповідь директорки богданівського музею дійшла до цього місця, сльози на очах були вже у половини туристичної групи, включно з оповідачкою. Скільки ж разів вона переказувала цю історію…

Богданівка вдень

У Богданівці Білокур називали «ледащо», «мазилка». Коли прийшло запізніле визнання, на її картини все одно ставили відра та каструлі. Важкий сільський побут, вода в річці – не наносишся, прання в кориті, хвора безпорадна мати на руках…

Трохи раніше – неочікуване вже пізне кохання, листи йому на адресу Спілки письменників (іншої він не залишив), а коли хтось сказав їй, що він одружений, вона написала йому, щоб берег свою сім’ю і ніколи ні на кого її не проміняв. Його листи вона спалила, знайшли лише конверти від них (дивно, так?). А він її листи зберіг…

Її листів до різних людей залишилося, напевне, навіть більше, ніж картин. Пара аркушів і конверт вицвітають у музейній вітрині перед грубкою, скоро буде не розібрати слів… У цих листах – жодної коми, здається, немає навіть крапок (до школи Катерину батько й мати так і не пустили), але яка ж музика в тих рядках.

«Якщо можеш не писати – не пиши», сказано було колись одному письменнику. А якщо не можеш не малювати, якщо для тебе це як смерть, якщо тоді й жити нема чого? Коли через багато років цієї болісної й радісної всепоглинаючої праці Катерина Білокур сказала найріднішій людини: «Мамо, великі люди кажуть, что я художник», та у відповідь промовчала.

Яготин вранці

Скриплять підлоги залів Яготинської картинної галереї. Це залишки палацу Рєпніних (мабуть, одна восьма його частина) – флігель, що зберігся до наших днів. Цими вузькими сходами ступали ноги молодого Шевченка, але залишимо осторонь його тутешню історію. І раптом так дивно з’єднуються в моїй голові і цей флігель, і лікарня Ван Гога з її крижаними ваннами в Сен-Ремі-де-Прованс, і яскравий будинок Моне в Живерні…

Тут, в Яготині, до музею була лікарня. Тут зробили непотрібну вже операцію Катерині Білокур, у цій будівлі душа її покинула наш світ – і одночасно тут же вона залишилася, в картинах…

Залишилися сотні її саморобних пензликів. З паличок та гілочок, до яких прикріплені шерстинки хутра всілякої звірини, від котів до куниць. Іноді шерстинок буквально дві… Для кожної фарби – свій пензлик. Палітра – бите віконне скло… За все своє життя Билокур не зірвала жодної квітки – казала, что це як понівечити жіночу долю.

Екскурсовод Яготинської галереї (Богданівка і наші сльози будуть згодом) розповідає, що Катерина обрала свою самотність сама – заміж так і не вийшла, тому що головною умовою всіх, хто сватався, було залишити малювання і займатися господарством. Але вона дуже шкодувала, що у неї немає дітей.

А якщо не слухати, а дивитися, – у принесеного лелеками немовляти – її обличчя. Дитині посміхаються соняшники, вигинають довгі шиї у вітальному танці лелеки. Але у так і не народженого сина – такі ж сумні й дорослі очі, як на іконах у іншого сина…

Розквітають оксамитово-синьої ночі, і тут же згоряють, квітки папороті, «виростають» чарівні сни…

Чи помічав хтось до Білокур красу такої цілковитої прози й дрібнички, як бурячок, який навесні дістали з погреба? Там, у своїй темниці, він випустив кучеряві листочки й корінці-ниточки – так нестримно прагне жити! Як вона – малювати…

І нарешті, такі ж «безпородні» богданівські яблука. Від них не вдається піти з першої спроби. Таким медом налиті плоди, таким сонцем напоєні, такі невагомі і водночас наповнені… Парять на картатій хустині між небом і землею. До скількох же відкриттів Катерина Білокур дійшла сама в своїй забутій богом Богданівці…

Спочатку квітка, а потім плід; одночасно не буває… Яблука – це осінь. Але під ними, всупереч соцреалізму, гравітації й «сірячинній правді», розпускається весняний яблуневий квіт. Смислів може бути скільки завгодно. Є майстерність і є сили. Життя, здається, ще не починалося, хоч прожито шість десятків років. Зовсім скоро заплаче дерево на Загребельній вулиці, але зараз нічого ще не болить, і стільки незавершених і навіть не розпочатих поки картин, адже ще є час… Є? Чи ні?

Мабуть, незважаючи ні на що, це красива історія. За п’ять хвилин до шостої ранку я не знайду слів, щоб пояснити це краще. Хай лишається так.

Гелена Завадська

PS. «Що таке малювання? Це вміння пробитися крізь залізну стіну, яка стоїть між тим, що ти відчуваєш, і тим, що ти вмієш».
Вінсент Ван Гог

Український Страдіварі і проблеми етноорганологіі. Як намалювати музику – така проблема перед невідомими художниками не поставала. Просто навколо людини з сопілкою розквітав казковий дивовижний світ…