Вікна в Україну

Вікна windows-ukraine

У Мистецькому арсеналі — дивовижна виставка, де поєдналися минуле і сьогодення. Найбільше експонатів для цієї експозиції — 54 старовинні народні костюми — надав Музей народної архітектури та побуту України, у фондах якого зберігається понад 2600 елементів народного вбрання.

Серед вишиваних етностроїв XIX сторіччя та світлин сучасних сільських вікон нам поталанило поспілкуватися з щойно призначеним виконувачем обов’язків гендиректора Музею народної архітектури та побуту України. Юрій Анатолійович Бойко за фахом художник-графік, кандидат філософських наук, а також бакалавр богослов’я, настоятель парафії Святих великомучеників Бориса і Гліба. А далі — його монолог про вікна, про музейні «нафталіни» і музейні скарби, а також, звичайно ж, про майбутнє найбільшого українського скансену «Пирогів».

Юрій Анатолійович Бойко

Від вікон до вікон

Коли я був студентом, у мене була моя творча робота: як і Петро Гончар, на світлини якого ми тут дивимось, я теж зробив свій фотоцикл «Вікна», тому що вікна — це життя, це світ, це світло, це відображення — все-все на світі. Я фотографував, що люди у вікна ставлять: вази, вазони, квіти… Там — життя. У нас дома мій батько калину клав, і зимою, коли випадав сніг, калина давала таке відчуття горіння, тепла, прикрашала світ.

Vikna_2

У снігову пору люди виглядають у вікно — дивляться, що робиться у білому світі, скільки снігу, скільки промінчиків сонця. Тобто вікна — це справді світ нашого життя, і не тільки. Тому що люди ставили на підвіконня наші традиційні ритуальні страви, на Святвечір кутю ставили для душ тих людей, які відійшли вже в інший світ — вічний.

Vikna_1

Мені це дуже близьке, але я б не поєднував ці світлини вікон зі світом музейним. Бо світ музейний наче призупинив життя на якомусь етапі, а на ці вікна я б дивився саме як на екскурс через віки в сьогодення. Це життя, воно є, воно продовжується, воно буде далі.

Vikna_4

Про музейні «нафталіни»

Ми живемо в 21-му столітті, але без любові до власного минулого і до надбання культури ми не побачимо того, що маємо. Подивіться на це вбрання — все тут говорить про любов. Творчість людини — це любов. Дівчина вишивала сорочку для коханого, дарувала її своєму нареченому, виходила заміж. Все було пов’язано на культурі, а культура — це родина. Тому мені максимально хотілося б зібрати все це в музеї — те, що стосується основи.

Vikna_3

Основа — це родина. І сьогодні дуже приємно, що приходять тато, мама і дитя, і батьки показують — а дитя такими очками дивиться: як це красиво! Дитина сідає до гончара, ручками торкнулась глини — і вона вже творець, вона вже творить. І мені хочеться, щоб в музеї було життя. Я трішки був у реставрації і розумію, що від, умовно кажучи, «нафталінів» ніде не дінешся, треба зберігати ці тканини, але в музеї повинно бути життя, творчість.

Vikna_9

От я думаю, після цієї виставки з’являться нові творчі костюми, в яких знайде відображення все те, що віками набиралося як досвід, як знання, як розуміння краси естетики, яка природно Богом закладена людині. Тобто наповниться все диханням життя.

Vikna_1

Чоботи з бабусиної скрині

Ви знаєте, у нас дуже багато ідеології в музеї — але ідеології ще «тієї». Тобто колись розповідали, що ось жив «бідний селянин, загнаний роботою»… Але бідний та загнаний не буде творити такі витвори мистецтва. Людина буде творити тільки тоді, коли в неї розкрита душа! Гноблений живе в іншому світі, а не в такому.

Vikna_5

Дуже мені болюча тема «Соціалістичне село», в якому сьогодні мерзнуть наші працівники-доглядачи. Туди ніхто з відвідувачів не йде, бо там немає на що дивитися. Поліровані меблі, поліровані шафи, полірована тумбочка? Не цікаво. Поділюся відверто: я б хотів запропонувати нашим європейським посольствам зайти і подивитись на ці приміщення — можливо, вони б поєднали з нами свої культурні товариства. Громадські будиночки зробити, в яких може проходити якийсь культурний аспект життя. Тому що посольства — це політика, це свій ритм, але в усьому потрібна віддушина. Ми розкидані по світу, і традиційно такою віддушиною була церква, де збираються по віросповіданню, а воно, як правило, національне. Або ще була читальня. Це один з варіантів, що робити з «соціалістичною» експозицією. Є ще й інші.

Vikna_6

Одну невеличку експозицію ми вже маємо — це наша тоталітарна історія. Радянське село постало на кістках селянина. Я селянин по народженню, хоча в селі прожив мало, а бабуся — все життя. Батько мій довго вчителював у сільській школі, але ми в глиняній хаті жили. Такі хати, як у нас у музеї, голова колгоспу мав чи, може, головний зоотехнік. А селянин, який був загнаний колгоспною працею, жив дуже убого за радянських часів. Тому період колективізації треба представити таким, як він був.

Vikna_7

Зараз у нас маленька експозиція, зовсім нова. Я б хотів там постійно крутити фільм Довженка «Земля» — показати для розумних людей отой більшовицький період трагедії українського села, показати, що все це на кістках, показати те, що намагалося повністю викорінити культуру, дало стьогану фуфайку і кирзові чоботи. А моя бабуся ще мала, щоб до церкви ходити, хромові. В скрині — блискучі, натерті хромові чоботи.

Vikna_8